Виталий, ты когда-нибудь видел мою черную сумочку? — спросила Юлия у мужа. — И розовый жакет тоже. — Нет, не видела, — сказал он. — Может, ты оставил ее у подруги или моей свекрови? — Ерунда! — нахмурилась Юлия. — Ты хочешь сказать, что я ушла с кошельком, а вернулась без него? Кстати, куда делись мои украшения? — спросила женщина. — Хм… — пробормотал Виталий. — Думаю что вы сами их куда-то деваете. — Виталий, давай будем честными, — сказала Юлия. — Ты их где-то убирал? «Юлия, я… Я хочу вам в чем признаться, — вдруг сказал мужчина. «В чём я могу признаться?! Юлия замерла, не понимая, что происходит
— Виталий, ты видел мою куртку? Кружева, розовые, для меня вязала ее бабушка», — с тревогой спросила мужа Юлия и заглянула в шкаф, в котором лежали его вещи.
— Такой старый? – уточнил мужчина. «Если вы говорите о ней, то ей место в мусорном контейнере.
— Так ты это видел или нет? — спросила Юлия. «При чем здесь ненужные вопросы и ваше неправильное суждение?»
— Нет, не видел, — коротко ответил Виталий и повернулся к компьютеру. «Зачем вам это нужно?» Ей уже сто лет.
«Это память!» – рассказала жена. — Но куда же она делась? В последнее время ничего не могу найти! — добавила она с раздражением и вышла из комнаты.
Виталий и Юлия прожили вместе несколько лет, и казалось, что их жизнь устоялась.
Однако в последние пару месяцев она заметила некоторые чудеса: ее старые вещи начали неуклонно исчезать из дома…
Поначалу это были мелочи – пара футболок, старая куртка, но вскоре список пропавших вещей пополнился значимыми вещами, такими как любимая сумочка и даже пара украшений.
Юлия не сразу обратила внимание на эти потери, списав все на собственную забывчивость.
Однако, когда количество исчезновений стало критическим, она решила обсудить ситуацию с Виталием.
Вечером после ужина, помыв посуду, Юлия подошла к, который сидел на диване и смотрел телевизор.
— Виталий, вы когда-нибудь видели мою черную сумочку? — спросила она, стараясь говорить спокойно.
Мужчина нерешительно посмотрел на нее и неловко ответил:
–Нет, у меня нет. Может быть, вы оставили ее с подругой или моей свекровью?
–Чушь! Джулия нахмурилась. — Вы имеете в виду, что я ушел с кошельком, а вернулся без него? Каким-то образом он решил меня выгнать?
Она точно помнила, что видела сумочку в шкафу несколько дней назад, но сейчас ее там не было.
– Валентина Максимовна иногда не приходила? — спросила Юлия у мужа, предложив свекрови приехать и переложить ей вещи.
«Нет», — возразил Виталий. «Мама ни к чему не притрагивалась…
– Вопрос был в другом! Вы пришли или нет?! — раздраженно спросила женщина.
–Нет!
— Кстати, куда делись мои украшения? Те, что лежали в ящике на комоде?
–Хм… Думаю, вы сами их куда-то поставили. Помните, вы говорили, что хотите сделать перестановку? – заявил Виталий.
Юля почувствовала, как внутри нее закипает раздражение. Женщина знала, что никакой перестановки не было, и вряд ли она забудет о таком важном деле, как перекладывание украшений.
— Виталий, давай будем честными, — Юлия села напротив мужа за стол. «Я понимаю, что вещи сами по себе никуда не денутся!» Вы их убирали? Почему?
«Юлия, я… Мне есть в чем вам признаться…
– В чем я могу признаться? Юля замерла, не понимая, что происходит.
— Я отдаю твои вещи маме, они и так старые, — тихо сказал Виталий и застенчиво отвернулся.
Валентина Максимівна жила у невеликому будинку на околиці міста і Юлія її практично не бачила.
Якщо свекруха й приходила, то суто за її відсутності. Вся справа була в тому, що Валентина Максимівна, як здавалось жінці, не до кінця прийняла вибір свого сина.
Незважаючи на це, Віталій, будучи добрим і дбайливим сином, завжди намагався підтримати матір, але робив він це потайки від дружини.
– Віддаєш своїй мамі? Мої речі? Що за маячня? Навіщо? – запитала Юлія, відчувши одночасно і образу, і здивування.
– Хочу допомогти мамі…
– Моїми речами, серйозно? – гордовито пирхнула жінка. – Оце так! Знайшов як допомагати!
– Речі старі, вони все одно тобі не пасують! – знайшов виправдання своїм вчинкам Віталій.
– Це не тобі вирішувати! – огризнулася у відповідь Юлія.
– Я думав, що ти не помітиш. Вибач, Юлю, я не хотів тебе засмучувати, – з досадою відповів чоловік.
– Чудово! Давай я буду брати в тебе речі і віддавати якомусь чоловіку? – обурено вигукнула жінка. – Які ж нісенітниці ти верзеш! Хто тобі дав право роздавати мої речі? Нехай вона сама собі купує речі!
– На що? Ти сама проти того, щоб я давав їй гроші. Я не даю, – нагадав дружині Віталій.
– Так мені це обговорювати нецікаво! Я хочу, щоб ти повернув мої речі! – рішуче сказала Юлія.
Віталій витріщив очі. Він не міг уявити, як поїде до матері вимагати речі назад.
– Ні, я нікуди не поїду! – сказав він. – Ти все це говориш на емоціях.
– Поверни назад мої речі! – знову сказала Юлія. – Ти не мав права їх брати!
– Ну взагалі-то, якщо подумати, прикраси й сумочку я тобі дарував, – нервово сказав Віталій, чим ще більше розізлив дружину.
– Добре! – вона подивилася на чоловіка, все одно знаючи, що йому доведеться відповісти за свої вчинки.
Вона дочекалася робочого дня Віталія і, як тільки той пішов, залізла і його шафу і витягла кілька улюблених речей чоловіка.
Задоволена собою, вона приховала одяг і почала чекати, поки той помітить їхню відсутність.
Віталій побачив пропажу тільки через два дні, коли почав збиратися на зустріч із друзями.
– Де моя біла футболка? – пробурчав чоловік, порпаючись у кошику з брудним одягом. – Куди вона поділася?!
– Не знаю, – знизала плечима Юлія. – Може, ти в ній кудись пішов і залишив там?
Віталій посміхнувся у відповідь і сказав:
– Ага, а повернувся я в чому? Ти бачила її чи ні?
Юлія ледь стрималася, щоб не розсміятися.
Якоїсь миті Віталій зупинився на місці і, примруживши очі, подивився на дружину.
– Ти її взяла, так?
– Так, і навіть приховувати цього не буду! – усміхнулася у відповідь Юлія. – Я віддала твої речі нужденному.
– Речі?! Ще щось зникло?! – заметушився по квартирі Віталій. – Ти зовсім вже?
Жінка у відповідь з подивом знизала плечима. Здавалося, вона тріумфувала і була рада тому, що нарешті змогла віддячити чоловікові.
– Навіщо ти так? Я ж віддав старі речі, а не нові! – роздратовано обурився чоловік.
– Твоя футболка теж не першої свіжості, – сказала у відповідь Юлія. – Нову купиш…
Віталій змінився на обличчі. Ледь стримавшись, чоловік сказав:
– Ти не мала права так робити й чіпати мої речі без дозволу!
– Віталію, я віддала твої речі не аби кому, а своєму татові. Як і ти колись пожалів свою матір, я пошкодувала його, – награно сказала Юлія.
Чоловік насупився і, одягнувшись, мовчки пішов з квартири. Повернувся Віталій ближче до ночі, радісний і явно вже веселий. Видно десь погульбанив.
У руках він тримав букет квітів. Винувати опустивши голову, чоловік сказав:
– Пробач… Я все зрозумів… Більше не робитиму так…
Юлія прийняла квіти і, пішовши в кімнату, повернулася з його футболкою і пароою інших речей.
– Я нікому нічого не віддавала. Просто вирішила тебе провчити…
Обличчя чоловіка засяяло. Він обійняв дружину і пообіцяв більше не брати нічого без її дозволу…
Така історія. Наче й дрібниці, але в сімейному житті рішення мають бути спільними…